Терапевтичні казки

ТЕРАПЕВТИЧНА КАЗКА ДЛЯ МАЙБУТНІХ ПЕРШОКЛАСНИКІв

Кошеня Максик

Жило-було на світі кошеня Максик. Ви скажете, що так не буває, що кошенят називають Васька або Мурчик, але наше кошеня звали саме Максик. І було воно звичайнісіньким кошеням: любило гратися, бігати, дивитися мультики і не любило лягати спати, прибирати іграшки і доїдати суп до кінця. Як і всі діти, воно поступово зростало, розумнішало і виросло таким розумним, що захотілося йому багато чого довідатися. Дізнатися, чому дме вітер, дізнатися, як працює телефон, дізнатися, чому зірки не гаснуть і куди сонечко спати лягає. І тоді вирішив Максик піти зі свого теплого затишного будинку, щоб бродити по білому світу і шукати Знання.

Довго чи недовго блукало кошеня полями, лісами, але дійшло воно до хатинки на курячих ніжках. І зустріла його там бабуся – чи то Яга, а чи то не Яга. Та це й не дуже важливо. Важливим є те, що вона його не з’їла, а вказала йому дорогу до Знання, та ще й про труднощі цього шляху попередила. І ось що йому розповіла.

– Початок цієї дороги гладкий, рівний і святковий. Квіти, подарунки уздовж неї покладені. Вступаєш на неї і радієш, що весь шлях до Знання можна легко, весело, швидко пробігти. Але не знаєш, що скоро почнуться скелясті і льодові гори, на які дертися щосили доведеться. Гір тих багато, але є серед них три найголовніші, найкрутіші.

І дійсно, дуже важко по ній підніматися, і хочеться все кинути. Так само важко, як важко літери писати або ж читати вчитися. І здається, що ніколи нічого не вийде.  Але ти пам’ятай мою підказку: «Якщо важко – будь сміливішим і старайся сильніше», пошепки її промовляй і тоді здолаєш ти цю гору, навчишся справлятися з труднощами і підійдеш до другої гори.

Вона називається «Нудно». І начебто легко по ній підніматися, але так само нудно, як, наприклад, літери у рядку акуратно писати. І так хочеться схопитися з місця, побігти, погратися з ким-небудь, так хочеться все кинути, але ти не кидай, а вивчи мою підказку: «Роботу ти закінчи мерщій, щоб з нудьгою впоратися швидше».

І тоді навчишся ти справлятися з нудьгою і підійдеш до третьої, найкрутішої гори. Дуже важко по ній підніматися і боляче падати. Називається вона «Невдача». Начебто все виходить, але помилки на шляху постійно закрадаються, і невірні стежки самі вибираються.

І все навколо, навіть вітри, сварять тебе за помилки. А сонце так сердиться, що погрожує зайти за хмару. А дерева навколо стежки ніби «двійки» шикуються і шепочуть: «Заслужив ти за помилки твої». Але ти завчи мою підказку: «Коли помилка трапиться, буду я на ній вчитися, буду я на ній вчитися, не засмучуватися». І тоді подолаєш ти і цю гору і станеш Вченим Котом, вченим котом-відмінником.

Подякувало Кошеня добрій бабусі і впевнено пішло дорогою до Знання і Мудрості. Знало воно тепер, що шлях його чекає довгий і не завжди легкий. Але воно обов’язково пройде його до кінця і допоможе іншим кошенятам, мишенятам, слоненятам і всім дітям, яких зустріне на шляху. І будуть тоді його називати не кошеням, а Котом, який багато знає. І буде йому жити тоді радісно і цікаво, тому що дуже цікаво багато знати і дуже радісно знати, як допомагати людям.

Запитання для обговорення після прочитання казки:

1.    Навіщо кошеняті знадобилося Знання?

2.    Перерахуйте гори, про які розповідала Яга. В чому сенс кожної з них?

3.    Тобі доводилося з ними зустрічатися?

4.    Перерахуйте всі підказки. Що значить кожна з них? Як їх можна використовувати в житті?

5.     Як ти думаєш, що далі сталося з кошеням?

6.     Чи згоден ти з тим, що цікаво і радісно багато знати? Якщо так, то чому?

ТОЛЯ І АЙПАД. ТЕРАПЕВТИЧНА КАЗОЧКА ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ КОМП’ЮТЕРІВ ТА ІНШИХ ГАДЖЕТІВ

Толі на Новий рік Дід Мороз під ялинку поклав чудовий айпад. Збулася Толина мрія! А то у всіх діток в дитячому садку є айпад, а у Толі немає. Тепер і у Толі з’явився айпад. Толя цілий день ходив щасливий і сіяв, як нова монета. Він ні на хвилину не розлучався зі своїм айпадом і цілував його в екран:

— Ах ти мій хороший! Я так давно хотів тебе!

Толя носив айпад з собою всюди. І їв з айпадом, і спав з айпадом. Тільки гуляти не ходив з ним, і в дитячий садок з собою не носив. Решту часу Толя присвячував тільки айпаду. Навіть про іграшки свої забув, в які раніше так захоплено грав, і про книжки, які йому на ніч читали мама з татом. Адже в айпаді було так багато всього цікавого, що відірватися складно!

Прокинеться вранці Толя, ще навіть не вмиється і не поснідає, а вже в айпад грає. Якщо мама забирає айпад у Толі, щоб він одягнувся, умився, поснідав, то Толя вередує і сердиться на маму. А часу вранці немає грати в айпад,  дорослі поспішають на роботу, а у дітей своя служба — вони ходять в дитячий садок.

Нарешті, Толя зі сльозами на очах збереться в дитячий садок і скаже на прощання айпаду: “Я буду весь день згадувати про тебе, мій любий айпадік”. Зітхне і відправиться в дитячий садок. Немає нічого кращого за айпад для Толі у всьому білому світі.

У дитячому садку хлопчик весь день мріє про Айпад і навіть не грається з дітьми. Він сумує за ним, як сумують за тим, кого сильно любиш: за мамою, за татом або за домашнім улюбленцем. Так і ходить Толя з кутка в куток. Нічого його не цікавить, крім улюбленого айпадіка. І ось одного разу в тиху годину, коли всі дітки спали, Толя підслухав розмову двох хлопчиків, які теж, як і Толя, не спали сьогодні. Вони тихо перешіптувалися і хвалилися своїми модними айпадами. Толине ліжечко стояло поруч, і Толя підслухав всю їхню розмову.

— У мене найкрутіший айпад в нашому дитячому садку. Такого більше ні у кого немає, говорив Костик.

Стасик відповідав йому:

— У мене теж хороший айпад. Але батьки мені дозволяють грати на ньому зовсім небагато. Інакше у мене очі починають сльозитися і я погано бачу. Нещодавно мене мама водила до окуліста. Це лікар такий, який лікує очі. Окуліст закапав мені в очі ліки і сказав, що мій зір падає. А я так хочу добре бачити…

Костя здивувався і запитав у Стасика:

— А до чого тут айпад і твої очі?

Стасик відповів:

— Якщо довго грати в Айпад, то з часом зір стає поганим, і очі перестають добре бачити. Так лікар мені сказав. А він вже точно знає! Я не хочу осліпнути. Адже я ще такий молодий! У мене очі кожного разу болять, якщо я довго пограю в айпад. І я потім плачу від болю.

— А чому айпад руйнує зір? Я не хочу носити окуляри і закапувати в очі краплі, — продовжував ставити запитання Костя.

Стасик охоче йому відповідав:

— Тому що очі під час гри на айпаді сильно напружуються і їм обов’язково потрібно давати відпочити і зайняти свій час чимось іншим. Наприклад, помалювати, поліпити, погратися конструктором, пограти в інші ігри. Моя мама розповідала, що коли вони з татом були ще маленькими, у них не було ніяких айпадів. І, незважаючи на це, вони дуже весело проводили свій час. Ось запитай у своїх батьків, у що вони грались!

Стасик був розумненьким хлопчиком і багато знав. Він вже навчився сам читати і мама з татом часто дарували йому цікаві книжки. Стасик читав багато захоплюючих розповідей. Звичайно ж, він любив ще й дивитися мультики, але тільки недовго. Стасик тепер беріг свої очі. Тому що очі у нього одні і дані на все життя!

Костя уважно вислухав сусіда по ліжку і сказав:

— А у мене теж вдома є багато іграшок. Наприклад, машини. І я вмію будувати для них гаражі. Приходь до мене в гості, пограємось! Побудуємо з тобою цілу автомобільну стоянку.

— Я з задоволенням! — Відповів Стасик. — Тільки маму треба запитати.

Ось таку розмову підслухав Толя сьогодні в тиху годину. Це спантеличило хлопчика. А ще йому дуже захотілося разом погратися з хлопчиками в будівельників і побудувати велику автостоянку. У Толі тато і мама будівельники. І він теж буде будівельником, коли виросте. Толя більше не став прикидатися сплячим, повернувся до хлопчиків і запитав:

— А можна я з вами?

Хлопчики від несподіванки здригнулися і поховалися під ковдри. Першим висунувся Стасик, за ним виліз і Костя.

— Ось ти даєш! А ми то думали, що тільки вдвох не спимо і, щоб нікого не розбудити, говорили пошепки, — сказав Костя. — Звичайно, можна, Толик! Ми давно хочемо з тобою погратися, а ти все невеселий і сумний, стоїш збоку і ні з ким не граєшся. Приходь і ти сьогодні до мене в гості! — Запросив Костя.

Толя зрадів і навіть зовсім забув про свій улюблений айпад. Цього вечора в гостях Толя почув ще одну дивовижну історію від Стасика, який розповів друзям про те, що в айпадах, виявляється, живуть невидимі липучки. І якщо довго грати на айпаді, то липучки-невидимки невидимо, але відчутно прилипають до очей і тому очі сльозяться, а зір псується. Липучки люблять липнути до будь-яких частин тіла і їх важко потім відклеїти. Вони люблять, коли айпад захоплює багато уваги у людини, а людина не помічає, коли вони до нього непомітно прилипають. Вони, як віруси грипу, люблять поживитися і забрати сили у людини. І тому великі любителі планшетів або айпадів часто вередують, у них поганий настрій, вони втомлюються, лінуються і сваряться з батьками, коли ті просять завершити гру. Так липучки-невидимки згубно впливають на людину.

— І що ж тепер, зовсім не грати в айпад? — Запитав засмучений Толя. Розумний Стасик знав відповідь і на це питання.

— Ну чому ж! Хорошого по трошку, як каже моя бабуся. Все повинно бути в міру. Пограв в айпад — пограй тепер що-небудь інше. Ось ми цікаво сьогодні з вами час проводимо?!

— Тааааак, — хором відповіли Толя і Костя. — Анітрохи не гірше, ніж гра на айпаді.
Але Толю хвилювало наступне питання:

— А як же ті самі липучки, які змушують весь час думати про айпад, їсти і спати з айпадом? І навіть в садку немає від них ніякого спокою, всі думки тільки про Айпад. Як же не потрапити на їх вудочку?

— Я знаю відповідь на твоє запитання, — вигукнув Костя. — Я зараз тобі все поясню. Я зрозумів. Я здогадався! Справа в тому, що невидимі айпадні віруси під назвою липучки липнуть до тебе лише в тому випадку, якщо ти цікавишся тільки айпадом і приділяєш йому весь свій час і увагу. Але ж можна зайнятися й іншими цікавими і корисними справами. Якщо ти не знаходиш справи сам, то дорослі завжди можуть підказати і допомогти тобі з вибором заняття. Адже в світі стільки всього цікавого! Не давай себе на поталу айпадним вірусам, — розсміявся Костик.

— Ну а якщо грати в Айпад дозовано, певну кількість часу в день, то що тоді? — Запитав Толя.

— Тоді ти будеш нецікавий липучкам і вони не зможуть прилипнути і завоювати твою увагу, —  відповів Костянтин.

— Все, мені тепер ясно! — Зрадів Толя. Він знайшов відповіді на свої запитання і хлопчики дружно продовжили грати в будівельників. Вони побудували відмінну автомобільну стоянку і спорудили багато будівель і будинків з кубиків і підручного матеріалу.

Весь вечір діти радісно грали в придуману ними гру! А коли прийшов час прощатися і розходитися по домівках, то хлопчики домовилися, що завтра в дитячому садку пограють в нову гру. Наприклад, в поліцейських, які будуть регулювати дорожній рух, або в водіїв, які розвезуть улюблені продукти по магазинах, або в продавців і покупців і навчаться рахувати гроші і робити покупки, а може навіть вони будуть, як лікар Айболить лікувати тварин, або ще що-небудь цікаве друзі придумають завтра. Адже у них багата фантазія! А пограти можна у що завгодно!

З тих пір Толін айпад спокійно лежить на поличці у його кімнаті і чекає свого часу. Толя в курсі, що більш ніж півгодини на ньому грати не рекомендується. Хлопчик знає, чому. А якщо хто ще не знає, він із задоволенням про це розповість.

У Толі тепер багато цікавих справ. Йому і дня не вистачає, щоб в усі ігри переграти. Він відмінний фантазер і майстер з вигадування захоплюючих і корисних занять!

ДІАГНОСТИЧНО-ТЕРАПЕВТИЧНА КАЗКА “ПТАШЕНЯТА”

Перевірити ставлення дитини-дошкільника до розлучення батьків, можна, розповівши їй казку «Пташенята» . І справа тут не лише в тому до кого більш прихильна дитина, а в ресурсі, який має малеча, щоб пережити травму.

У гніздечку на дереві сплять пташки: тато, мама і маленьке пташеня. Раптом налетів сильний вітер, гілка зламалася, і гніздечко впало вниз. Всі опинилися на землі. Тато полетів і сів на одну гілку, мама сіла на іншу. Що робити пташеняті?

Уважно вислухайте відповіді дитини.

Найчастіше діти говорять так: “Пташеня теж летить і сідає на яку-небудь гілку”, “Полетить до мами, тому що воно налякане”, “Полетить до тата, бо він сильніший”, “Залишиться на землі, тому що він не вміє літати, але буде кликати на допомогу, і тато (або мама) прилетить і забере його “.

Ознаками прихованої тривожності дитини є відповіді, подібні наступним:“Пташеня не вміє літати, тому залишиться на землі”, “Спробує летіти, але не зуміє”, “Помре від голоду (або від дощу, холоду і т. Д.”, “Про нього всі забудуть, і хто-небудь на нього наступить”.
Як і будь-яку терапевтичну казку, її сюжет можна намалювати, програти чи обговорити.

КАЗКА ПРО ОБРАЗУ

Жив-був хлопчик Петрик. Як всі хлопчики, він ходив до школи, а у вільний час грав у дворі з друзями. Коли було тепло, хлопці грали в наздогонялки і хованки. А коли мороз щипав за ніс, діти із задоволенням каталися з гірки на санчатах. І так вони весело і приємно проводили час і дружили.

Так якось раз трапилася з Петриком одна історія. У школі, де він навчався, оголосили змагання. І на цьому змаганні головний приз повинен був дістатися тому, хто швидше за всіх добіжить до фінішу. Всі хлопчики захотіли взяти участь в змаганні. І Петро теж захотів. Кожен мріяв виграти головний приз. А Петрик був просто впевнений, що головний приз дістанеться саме йому. Коли почалося змагання, всі хлопчики стали на стартову лінію, а вчителька фізкультури скомандувала: «На старт, увага, марш!»

Вона махнула червоним прапорцем, і всі хлопці дружно побігли. Спочатку всі учасники забігу бігли рівно, але потім то один хлопчик почав вириватися вперед, то інший. І Петрик теж іноді біг попереду всіх. Але до фінішу він прийшов другим.Першим прийшов його друг Коля, який і виграв головний приз.

Петі стало дуже прикро. Він навіть заплакав від образи. Ось так: «Аааа!» І раптом відчув, що хтось стоїть поруч з ним. Це було дуже маленька істота, зростом з Петрикове коліно.

– Ти хто? – Запитав Петро.
– Я – Ображайка, – відповіла істота.
– А звідки ти взялася? Щось я тебе раніше не бачив, – поцікавився Петрик.
– Ти й не міг мене раніше бачити. Я приходжу тільки до тих, хто образився, –пояснила Ображайка і зі співчуттям запитала: – Скажи, тобі прикро, що головний приз виграв не ти?
– Дуже прикро, – похмуро сказав Петрик.
– Ну ось! – Зраділа Ображайка. – Тому я до тебе і прийшла. І тепер я буду дружити з тобою. А ти будеш робити те, що я скажу. Добре?
– Добре, – відповів Петрик і запитав: – А що треба робити?
– По-перше, не дружи більше ні з ким. По-друге, відійди в сторону і надуйся. І по-третє, коли тебе покличуть грати, скажи: «Не хочу, не буду і ніколи до вас більше не прийду», – порадила Ображайка.

Петрик так і зробив. Відійшов убік і надувся. Та тільки-но він відійшов в сторону, як Ображайка стала більшою. Була хлопчику по коліно, а стала по пояс.

Коли Коля покликав Петрика пограти разом, Ображайка зашепотіла: «Не хочу, не буду і ніколи до вас більше не прийду» – і Петрик слухняно повторив за нею ці слова. Коля знизав плечима і пішов, а Ображайка засміялася і виросла ще більшою. Тепер вона була зростом з Петю.

Хлопчику стало весело. Йому сподобалася ця гра. Коли до нього підійшов його друг Вітя і теж покликав пограти разом, Петрик вже із задоволенням надувся, відвернувся і сказав: «Не хочу, не буду і ніколи до вас більше не прийду». І ще тупнув ногою. І подивився на Ображайку. Вона була вже на дві голови вищою за нього.

І раптом Петрик побачив обличчя Ображайки. Тепер воно зовсім не посміхалося, а виявилося дуже непривітним і навіть злим. Відвернувся Петрик від Ображайки і подивився в інший бік. І стало йому так сумно: його друзі бігають, грають всі разом, а він тут з цією Ображайкою один! І так йому захотілося до них, так захотілося! Закричав їм Петрик: «Почекайте, я з вами!»

І побіг. Даремно Ображайка тягнула його до себе. З кожним кроком Петрика вона ставала все слабшою і меншою. Петрик прибіг на майданчик і став грати разом з друзями. А Ображайка зовсім зникла. І Петрик про неї навіть не згадав.
Добре з друзями!